Чорт. Не можу згадати, чому так прагнула знайти цю збірку Соніних записів у щоденнику про мене. Що я хотіла відчути? Хай там як, відчула я щось зовсім інше.

Здається, вона мене вразила зараз більше, ніж тоді, коли я читала її одразу після роставання. Коли я кинула її на день святого Валентина (але ж… мені досі хочеться вірити, що не "кинула", а просто сказала те, що вже місяцями висіло в повітрі).

Такий клубок у сонячному сплетінні. Сум. Сором. Майже відчай. Кілька років тому спогади про ці стосунки викликали трагічну впевненість, що я не змінююсь і так само іду бульдозером по людям, що мали необережність мене полюбити.

А зараз, коли все обернулось, коли я на іншому боці барикад, я відчуваю щось дуже дивне. Це сором, але не той, що можна просто пояснити фактом, що я нарешті зрозуміла, як боляче їй робила. А сором, що я досі це не розумію. Що я ламаюсь на кілька тижнів, коли Льоша ліниво відмовляє мені в сексі, а вона плакала в метро і хоробро посміхалась мені, коли я розповідала про свої захоплення не нею.

"Та вона ж в сто разів сильніша за мене". Чорт. В тих стосунках я дійсно відчувала цю силу. І навіть боялась її. Але це ж було якось навіть приємно і круто казати "я боюсь, що зроблю тобі боляче". Ніби не боялась, а чекала. Ніби умивала руки і дозволяла собі робити, що хочу.

І найбільше мені соромно не за Саш, Льош і Антонів, а за те, що так хотіла поглинути її життя, проковтнути, що забувала відчути його на смак. Читаючи її дописи, відчувала салюти своїх допамінергічних нейронів, а не намагалась відчути її. Просрала можливість не те що самій зануритись у те, велике (я, мабуть таки, не вмію), а хоча б одного разу свідомо подивитись в очі людині, яка цим великим живе.

Це навіть не звичний егоцентричний сором, це якись Weltschmerz, за всіх таких як я і всіх таких як вона.

Може, я весь цей час як Кінь Боджек чекала на redemption, бо бути жертвою легше, ніж катом? І вигадала собі його в захопленості Льоші роботою, в його часом прохолодності. В дрібницях.

Мені здавалось, на початку наших з Льошею стосунків було неясно, куди зміститься рівновага залежності. А зараз соломинка зламала спину верблюду.

І тим важче читати, скільки разів вона через мене плакала. Це якась така сингулярність болю, на рівень якого я не можу претендувати, і тим не менш у мене ніби закладає вуха від удару звукової хвилі.

І цього мало, мало, я маю задихатись від чогось невимовного, а не насуплювати брови через сльози, що злегка накочуються на очі. Я маю кричати. Так було б легше.

От зараз справді майже genuinely шкода, що я не вірю в бога. Що не можу сказати "forgive me, farther, for I've sinned". І майже шкода, що вона мене не ненавидить. Це знову цей клятий пошук розплати.

Вона писала, що a long way to go до того, як наші стосунки матимуть шанс стати тим, чим були раніше. І ніби й стали. Крім факту, що все і всі змінились. Хай цей біль буде дуже пізнім визнанням мого Голокосту. Сподіваюсь, вона знайшла свою землю обітованну.

Може, дати їй прочитати? Чи це надто прозоро і безглуздо? Їй це краще не зробить, тільки може мені. Але може, їй буде трохи цікаво. Головне, щоб не боляче. Але вона надто добре мене пережила, щоб там щось ще боліло. Це я просто ще надто під враженням щоденнику.

Чорт, це так схоже на фрази, які писала вона.

Стою на роздоріжжі сприйняття. Одна частина хоче написати, як мило з батьками і братом, а інша хоче порадіти, що в Магдебурзі "тухла вечірка" (я-то не з ними). Знову це дитяче відчуття втрачених можливостей.

В сраку 2020. Хай тато одужує, а я стабілізуюсь. Хай відкриють басейни, а я до того моменту не почну знову жерти, а спокійно собі продовжу повільно худнути.

Чомусь уявляла собі, що Л хвилюється, що я схудла і каже, що нізя так. А я йому на це кажу: але ж так ти хочеш мене більше. З підступною холодною посмішкою.

Уявила себе на захисті в цій чорній сукні, уявила реакцію профа на те, що пофарбуюсь. Більше не впізнає мене в коридорі інституту an einem schwarzen Kopf.

Іноді аж дивує, скільки я встигаю уявляти за короткі 10 хвилин, поки йду зальодянілою вулицею. Як в дитинстві, коли проводила в цих уявних всесвітах години. У всесвітах, де мене навіть не те що любили, а були здивовані чимось в мені - щось протилежне від розчарування. І я в них завжди була спокійна, насмішлива, з одною піднятою бровою і кутиком рота. Все було під котролем.

Почула вчора в подкасті that a really moody person is a slave to the circumstances and people surrounding her. That would be me? Але ж я, хоч і достатньо легко зазнаю зовнішніх впливів, але, мабуть, навіть частіше страждаю через якісь внутрішні, на перший погляд абсолютно самостійні фактори. Десь-там мало допаміну, десь-там пересипали кортизолу і от я плачу від страху майбутнього. Тоді я слуга… своїм нейронам? сама собі?

З новим роком, одним словом. Тобто трьома.