Мені так цікаво, чому в жодному з блогів не лишилося жодного запису з часів моєї втрати ваги. Це ж була така вагома подія, розтягнута на кілька років, усіма помічена. Жодного слова про істерики мами, мій сум, нерозривно пов'язаний з відчуттям тріумфу (таки помітно). Я писала чи не про кожну козявку, яку з носа дістала, але не про свій рестриктивний шлях.
І фото так мало. Та якби я зараз на 12 кг схудла, вся стрічка була б в моїх кістках.
Шо то було? І я пам'ятаю, що це займало мабуть 70% моєї оперативної пам'яті (зараз, може, 30%): БЖУ, калорії, ваги.
Зараз не стаю на них майже. Найбільше зі страху, кого я дурю. Іноді вірю, що з принципу. Тільки через це не починаю менше ненавидіти своє тіло і обожествляти кожен наново проступаючий м'яз, порівнювати себе з подругами (і боже, навіть зі своїм хлопцем).
Чому я про це не писала? Не може бути, що через сором, я собою тоді пишалася, та я мабуть досі пишаюсь тою дурепою, а от цією, що зараз - не дуже.

А ще згадала, певно, найбільшу свою істерику з приводу тіла - минулої осені. Коли вирішила, що Льошу не збужуть мотузки не тому, що  he's just not into this stuff, а тому що я в них жирна наче ковбаса в сіточці. Це жахливе липке відчуття поступового розуміння, що щось не так, що він не отримує насолоди, що моє збудження не має ніякого віддзеркалення. Вперше тоді розповіла йому, наскільки це величезна insecurity. Плакала півночі. Напівповірила, напівзмусила себе повірити, що все не так, що йому це не так важливо. Але як можна до кінця повірити, що худою лярвою я б йому не більше подобалась, коли я сама себе таку більше б хотіла?

Так і живемо. Я, він і мій жирний тарган.