Локалізувала вечірній сум в сум за батьками. Він чомусь найбільш гостро відчувається саме тут, зараз, коли я приїхала до них, мабуть вперше не повернувшись додому, а в гості. Більш ніж два роки тривало перенесення поняття "вдома". Йшло поступово і, певно, ще досі не завершено.

Тут з ними одночасно так добре але й щемить підсвідома провина, що десь недообійняла, мало приділила часу, не вилікувала тата, недостатньо ласкаво обійшлася.
Пишу і плачу. Хочу жити поруч. Але не хочу повертатись.

Ця квартира старіє, як і вони. А я їх бачу раз на рік. Вони хоч тішаться, що ця розлука для мого щастя, успіху. Щоб я стала великим науковцем і виростила дітей там, де не боятимусь, що доведеться по всій країні збирати кошти на їх лікування. А мені чим себе втішати? Чим виправдати, що залишила їх старіти тут?
Наскільки реальні бажання забрати їх з собою? І чи захочуть вони? І чи доживуть?
Клята корона. Інакше хоча б можна було обіцяти одне однову, що завітають до мене після останньої татової хімії, коли всі будуть здорові та щасливі. А так… Страшно.

Це така розплата за всі підліткові (та і пізніші) роздратування, зачинені двері, свята з друзями? Та ніби ж це природній процес…

Треба не забути сказати мамі з татом, як я їх люблю.