Світ кожен раз множиться призмою, через яку я дивлюсь на нього з думкою про тебе. І от це вже не картина, а рекурсивно віддзеркалене в твоїх очах враження від неї, от це вже не мем, а очкування твого сміху, не мотузка, а форма, що чекає на твій зміст. А на сонці призма сліпить очі спектром, розкладає мене по довжинах твоїх хвиль. Хвилююсь. У світлі ж не втопитись?