Зненавиджена сама собою.
Замурована під кригою власного болю.

Пливеш ближче до поверхні, розпластуєшся перед льодом. Шукаєш тріщини.

Як вийти звідти, куди не знаєш як прийшов?
Коли йшов - тебе вели за руку в темряві і безпам'ятстві.

І леше з першим побаченим світлом ти міг закричати: "Заберіть, заберіть мене звідси назад".

Чим більше оглядаєшся - тим більше втрачаєш. Чим більше шукаєш - тим більше губишся.

Ніби у небес приготовано прощення.
Ніби ми дияволи і кожен в своїй шкурі.

Тоді хто ти, велетень світу, без розуміння того, кого ти створив?
Коли твоя глина зминалась між пальцями, чи усвідомлював ти свою відповідальність?
Чи ти той, в кого ніколи немає відповіді?

Твій світ горить, горить просто зараз перед твоїми очима, а ти повторюєш закон, і ьи гговориш, що це наш шлях.

Хто буде народжувати дітей, щоб їх убивати?
Хто буде творити, а потім пити кров з ребра власного творіння?

Ти любиш запах смаженої плоті і твоя сила доповнюється через вогонь. Ти приймаєш душі з попелом і поглинаєш своєю вічністю.

Що буде з тими, хто вогню не знає і лише чув про його існування здалека?

Ми каміння, яке полірує вода. Між нашими тріщинами знаходить прихисток лід і всяка гадина.
Ми пропускаємо крізь себе світло, але не світимо.
Ми глина кинута у воду.
Ми хочемо дихати.

Навіть коли твої руки стискають нам горло.

Ми не "той, що несе світло".
Коліна згинаються перед своєю ж важкістю. І у відчаї співаються тихі пісні. Де між ритмічним голосінням чути крики.

Колись вони стануть гучними на стільки, що розріжуть небо.
І біль вилиється на наші душі.
І вимиє з нас наше страждання.
І звільнить із зачиненого кола.

Кола в яке ми самі себе не заводили.

І буде світло.

цього дня був час бесід про те як воно шукати друзів, коли ти уже дорослий і до нестями зайнятий, страшенно заангажований. звісно, що у світлі свого попереднього досвіду.
це зовсім не якби ми зараз були дітьми.
якби ми справді мали світлі нічим не захаращені голови. якби ми мислили менш раціонально.
якби менше думали й більше робили.
коли з подругою вже не біжиш через усе місто на концерт улюбленої групи, а ви ведете її малого у парк розваг і говорите про роботу, особливо, якщо зараз це єдине на часі питання що непокоїть. і навіть щоби просто поговорити доводиться домовлятися заздалегідь. почуваєшся дещо дико, бо досі не сприймаєш себе таким затурканим дорослим як люди довкола і тому усьому дивуєшся, навіть, якщо це природній перебіг речей.
більше не страждаєш від відсутності людей, які були тобою обраною сім'єю.більше не маєш уявних очікувань.
і серце твоє золоте і шалене лишається вічно зеленим і там, де ти все ще немає ніяких обмежень.
і оця твоя внутрішня свобода - це те, що ти усюди береш із собою.

проснуться бы снова в восьмом классе.
взросление - довольно дерьмовая вещица, замечали? с каждым утром жизнь становится чуть невыносимее и разочарованнее. и, в конечном итоге, это взросление, о котором ты так наивно мечтал в восьмом классе - прикончит тебя.

Порой мне кажется, что никто в мире не нуждается в любви больше меня. Я черпаю ее во всем: в людях, музыке, литературе, кинематографе и все никак не могу насытиться, напиться ею вдоволь. Я как кукла, заведённая только что бы просить «Люби меня, люби меня, ну пожалуйста, люби, я стану самой хорошей, только не переставай».
Мое сердце — глупая кукушка, отсчитывающая мне дни. Сегодня остановилось на твоём имени.

Постоянно слышу, если хочешь спасти брак отношения нужно спать друг с другом несмотря ни на что

Если исчезнет секс, все конец

А что насчёт измены себе?
Разве секс без чувств, это не измена душе?

Снова вижу себя в зеркале, реву, потому что не могу смотреть на собственное отражение, но снова отрезаю себе чёртов шоколадный торт, который остался с Нового года. Слабая.

Сприймати постійність як завершеність, як ритмічність дихання, яке свідчить, що ти жива.
Зрозуміти, що бажати, але не мати - це варіант норми. Що звук не завжди відповідає зображенню, як часто буває з плазмовими теликами у провінційних кафешках.
Що той, хто поруч, не є гарантом безпеки і вічного щастя. Що ніхто не може взяти на себе відповідальість за твоє життя, твою відповідальність.
Міцно тримаєш мене за руку, неначе от-от - і втечу, не залишу наостанок жодного спогаду. Так і мало б бути. Але ти тримаєш мене, і я не пручаюся.
Тут могло б бути щось з "Маленького принца", але й це надто прозоро.
Ритм, темп, швидкість, сповільнення і прискорення. Стискання і розширення, нагрівання і охолодження. І так по колу. Усі ми живемо за цими принципами, робимо ці концетричні кола, забуваємо про важливість зупинок, про небезпеку стрімкого падіння.
Зрештою, пройти крізь усі пекла і чистилища, зберігши у собі ядро, яке хтось згодом назве душею, - ще той челендж.

нехай цьогоріч,
губи печуть лиш од цілунків,