Відчуваю себе бароном Мюнгаузеном в болоті. Тільки ледве схопившись за волосся, розумію марність цієї дії (окрім як може відчути біль).
Взагалі відчуття марності накриває. Ще сторонності. Чужості.
Так прикро усвідомлювати, що це не через обставини (в них цілком можна було б бути щасливою), а через якість заклинені ланцюги нейронів, якусь підкірку, до якої самій не докопатися. Мета-безвихідь.

Дивна атмосфера в робочій групі. Ніби всі ті самі люди, а щось змінилось. Якоїсь мотивації і радості нема. Що й логічно, враховуючи підвішеність Уте і Лаури. Залізний лоб Томаса може й непробивний, але і недостатньо маневренний.
Чи стане в мене сил знайти щось інше, якщо Уте піде?