А от і хурма. Ніби серотонінова яма після єшки, після спонтанно крутих вихідних б'є по голові йобнута реальність. З повноцінною роботою з 1го січня таки не виходить. Буду хіві з зарплатнею в два рази менше. І при цьому вже сьогодні Томас почав мені розказувати, які експерименти я маю зробити на наступному тижні.
Вчора прямо зірвалась, заплакала від цих грьобаних бюрократичних сук (добре, хоч вдома), з'їла півплитки шоколаду і дві гідазепамки.

Знову будую плани на далеке затишне майбутнє, років так через п'ять, після докторської, коли пішлю нахєр академію і буду займатись чимось стабільним, але гнучким.

Які ж чудові вихідні. Які чудові Юля та Штефан. Так люблю бути з людьми, якими мені хотілося б бути.

Грали в рольову гру-детектив. Була мрійливою топ-моделькою на 20-сантиметрових підборах. Було цікаво ввійти в такий образ.

Вчора намаглися всі щось робити на пілоні. Як я і очікувала, піздєц важка штука, але і дуже класна. Навіть щось виходило!

І такий гарний Ерфурт, що Магдебург з ним дуже сильно контрастує.

Сьогодні врешті вийшло сонце вперше, мабуть, за тиждень. Ми навіть ризикнути трохи побігати. Морозно.
Звісно ж, якийсь дивно частий потяг Льоші до мене мене чомусь не стільки радує (хоча це, звісно, певною мірою теж), скільки тривожить: чому? бо скучив? бо схудла? бо волосся інше? Тривожить, що знову набридну/наберу/звикне.
Хоча залишки української самодостатності ще живі. Треба не дозволяти німецьким стресам їх вбивати.
Чекаю на відповідь зі страхової, оформлююсь з лютого на роботу. Радує чомусь тільки, що більше грошей стане. Де мої ідеалістичні бажання стати науковцем? Я от майже вже стала. А тепер хочеться малювати, бігати, плавати, кататись на велику та сміятись з друзями. Періодично щось писати. Якісь переклади. Ммм.

Самоізоляція проходить на диво спокійно. Прямо не хочеться з неї виходити. Напівліниво працюю, займаюсь спортом, хвилинами витріщаюся в дзеркало на зачатки пресу, висипаюсь, відсуваю від себе думки про майбутнє. Кайф. Не хочу виходити.
От тільки з Льошею знову щось ніби ламається, а може, не стільки ламається, скільки повертається в звичну трохи кострубату колію.
Сьогодні прийдуть Аня з Ростіком, сподіваюсь, нас не загребуть всіх за це.
А в понеділок прийде планшетик.
Багато всякого назамовляли в інтернет-магазинах з одягу. Фешн із нот май профешн.

Приїхала додому і помітила, що дійсно сильно схудла. Ще трохи, і буде не так страшно встати на ваги. Але 10 днів сидіння вдома через карантин - це жорстке западло і випробування.

11.01.21

Їду в есці з аеропорту. Поїла маминих сирників в Шьонефельді та глазурований сирочок. Сирні згадки про батьківщину.
Знов сідає телефон. Все ще не знаю, що робити з відсутністю суму за Льошею. Тому роблю з цим єдине, що вмію: overthink.

Інна вчора робила суші. Ми дивились втрьох датський фільм з Мадсом Міккельсеном і пили іспанське червоне. Курила з Русланом на балконі. Тіскала котікав.
На певному рівні сп'яніння стало просто ідеально. Таке спокійне серотонінове тепло, сміх, спокій. Так чомусь затишно стало у вбогій хрущовці, з людьми, яким достатньо пофіг на матеріальне. Так раптом зменшилось бажання повертатись в Магдебург до Льоші, який розказуватиме, що штори мають бути заправлені рівно, а на раковині не має бути жодних крапель води.
Вчора по відеоколу він чомусь був дуже схожий манерами на гея, з цими переживаннями про зачіску і шкіру. Чи це в мене перенос тих уявних сцен з Ремі… Не знаю, наскільки це страшно, що більшість моїх сексуальних бажань не справдиться. Принаймні не з Льошею. А думати про те, що могли б справдитись з кимось іншим неможливо, занадто страшно, занадто блокуються такі хтиві думки серйозністю припущення, що міг би бути хтось інший. Як би так безболісно і поступово оупен його майнд трохи більше?

Локалізувала вечірній сум в сум за батьками. Він чомусь найбільш гостро відчувається саме тут, зараз, коли я приїхала до них, мабуть вперше не повернувшись додому, а в гості. Більш ніж два роки тривало перенесення поняття "вдома". Йшло поступово і, певно, ще досі не завершено.

Тут з ними одночасно так добре але й щемить підсвідома провина, що десь недообійняла, мало приділила часу, не вилікувала тата, недостатньо ласкаво обійшлася.
Пишу і плачу. Хочу жити поруч. Але не хочу повертатись.

Ця квартира старіє, як і вони. А я їх бачу раз на рік. Вони хоч тішаться, що ця розлука для мого щастя, успіху. Щоб я стала великим науковцем і виростила дітей там, де не боятимусь, що доведеться по всій країні збирати кошти на їх лікування. А мені чим себе втішати? Чим виправдати, що залишила їх старіти тут?
Наскільки реальні бажання забрати їх з собою? І чи захочуть вони? І чи доживуть?
Клята корона. Інакше хоча б можна було обіцяти одне однову, що завітають до мене після останньої татової хімії, коли всі будуть здорові та щасливі. А так… Страшно.

Це така розплата за всі підліткові (та і пізніші) роздратування, зачинені двері, свята з друзями? Та ніби ж це природній процес…

Треба не забути сказати мамі з татом, як я їх люблю.

Альбом Радіохеду In Rainbows ніби був написаний для зимового Харкова, сірого-сірого, в сутінковому тумані о 3 дня, з єдиними яскравими, надто яскравими плямами діодів обмінів валют та аптек, для цих брудних мокрих вулиць з залишками почорнілого снігу, для цього відчуття щему, самотності, думок про батьків, про Німеччину, про невідоме майбутнє, про залишки стипендії, про якісь безглузді гостинці, для вічної фонової короно-параної, голоду, сухих долонь, губ, розрядженого телефону та депресивно-ностальгійних спогадів.

Now that you found it
It's gone
Now that you feel it
You don't

Мені так цікаво, чому в жодному з блогів не лишилося жодного запису з часів моєї втрати ваги. Це ж була така вагома подія, розтягнута на кілька років, усіма помічена. Жодного слова про істерики мами, мій сум, нерозривно пов'язаний з відчуттям тріумфу (таки помітно). Я писала чи не про кожну козявку, яку з носа дістала, але не про свій рестриктивний шлях.
І фото так мало. Та якби я зараз на 12 кг схудла, вся стрічка була б в моїх кістках.
Шо то було? І я пам'ятаю, що це займало мабуть 70% моєї оперативної пам'яті (зараз, може, 30%): БЖУ, калорії, ваги.
Зараз не стаю на них майже. Найбільше зі страху, кого я дурю. Іноді вірю, що з принципу. Тільки через це не починаю менше ненавидіти своє тіло і обожествляти кожен наново проступаючий м'яз, порівнювати себе з подругами (і боже, навіть зі своїм хлопцем).
Чому я про це не писала? Не може бути, що через сором, я собою тоді пишалася, та я мабуть досі пишаюсь тою дурепою, а от цією, що зараз - не дуже.

А ще згадала, певно, найбільшу свою істерику з приводу тіла - минулої осені. Коли вирішила, що Льошу не збужуть мотузки не тому, що  he's just not into this stuff, а тому що я в них жирна наче ковбаса в сіточці. Це жахливе липке відчуття поступового розуміння, що щось не так, що він не отримує насолоди, що моє збудження не має ніякого віддзеркалення. Вперше тоді розповіла йому, наскільки це величезна insecurity. Плакала півночі. Напівповірила, напівзмусила себе повірити, що все не так, що йому це не так важливо. Але як можна до кінця повірити, що худою лярвою я б йому не більше подобалась, коли я сама себе таку більше б хотіла?

Так і живемо. Я, він і мій жирний тарган.

Розплакалась невідомо чого, коли слухала пісню з фільму Альмодовара. Чортові іспанці з їхніми емоціями.

Volver.

Гуляли з мамою Соні, ходили в піцерію. Колись би нізащо не змогла уявити, що приїжджаючи в Україну, буду обов'язково з нею бачитись. І що вона буде мені радіти.

Подивились з батьками "Коко", знову плакала, як і колись. Згадай мене…

А ще я робила батькам карбонару. Італійський день сьогодні.

Вже аж прикро, що днями такий гарний настрій, такі гарні люди, а вечорами без причини накриває. Ніби я розучилась бути одна. Хоча я навіть не знаю, чи я сумую за Льошею. Ніби й так… Але може, просто за чиєюсь присутністю? Засинаю-то я все одно майже завжди одна, Льоша на дивані.

І знову я скочуюсь в свої румінації. А можна ж зупинитись на тому, що провела чудовий день з своїми і чужими батьками. Ще й у брата була. Вже майже там прописалася. Так радію, що він мене до себе кличе. Компенсую за дитинство. Цікаво, він теж?

Самотньо.

Чорт. Не можу згадати, чому так прагнула знайти цю збірку Соніних записів у щоденнику про мене. Що я хотіла відчути? Хай там як, відчула я щось зовсім інше.

Здається, вона мене вразила зараз більше, ніж тоді, коли я читала її одразу після роставання. Коли я кинула її на день святого Валентина (але ж… мені досі хочеться вірити, що не "кинула", а просто сказала те, що вже місяцями висіло в повітрі).

Такий клубок у сонячному сплетінні. Сум. Сором. Майже відчай. Кілька років тому спогади про ці стосунки викликали трагічну впевненість, що я не змінююсь і так само іду бульдозером по людям, що мали необережність мене полюбити.

А зараз, коли все обернулось, коли я на іншому боці барикад, я відчуваю щось дуже дивне. Це сором, але не той, що можна просто пояснити фактом, що я нарешті зрозуміла, як боляче їй робила. А сором, що я досі це не розумію. Що я ламаюсь на кілька тижнів, коли Льоша ліниво відмовляє мені в сексі, а вона плакала в метро і хоробро посміхалась мені, коли я розповідала про свої захоплення не нею.

"Та вона ж в сто разів сильніша за мене". Чорт. В тих стосунках я дійсно відчувала цю силу. І навіть боялась її. Але це ж було якось навіть приємно і круто казати "я боюсь, що зроблю тобі боляче". Ніби не боялась, а чекала. Ніби умивала руки і дозволяла собі робити, що хочу.

І найбільше мені соромно не за Саш, Льош і Антонів, а за те, що так хотіла поглинути її життя, проковтнути, що забувала відчути його на смак. Читаючи її дописи, відчувала салюти своїх допамінергічних нейронів, а не намагалась відчути її. Просрала можливість не те що самій зануритись у те, велике (я, мабуть таки, не вмію), а хоча б одного разу свідомо подивитись в очі людині, яка цим великим живе.

Це навіть не звичний егоцентричний сором, це якись Weltschmerz, за всіх таких як я і всіх таких як вона.

Може, я весь цей час як Кінь Боджек чекала на redemption, бо бути жертвою легше, ніж катом? І вигадала собі його в захопленості Льоші роботою, в його часом прохолодності. В дрібницях.

Мені здавалось, на початку наших з Льошею стосунків було неясно, куди зміститься рівновага залежності. А зараз соломинка зламала спину верблюду.

І тим важче читати, скільки разів вона через мене плакала. Це якась така сингулярність болю, на рівень якого я не можу претендувати, і тим не менш у мене ніби закладає вуха від удару звукової хвилі.

І цього мало, мало, я маю задихатись від чогось невимовного, а не насуплювати брови через сльози, що злегка накочуються на очі. Я маю кричати. Так було б легше.

От зараз справді майже genuinely шкода, що я не вірю в бога. Що не можу сказати "forgive me, farther, for I've sinned". І майже шкода, що вона мене не ненавидить. Це знову цей клятий пошук розплати.

Вона писала, що a long way to go до того, як наші стосунки матимуть шанс стати тим, чим були раніше. І ніби й стали. Крім факту, що все і всі змінились. Хай цей біль буде дуже пізнім визнанням мого Голокосту. Сподіваюсь, вона знайшла свою землю обітованну.

Може, дати їй прочитати? Чи це надто прозоро і безглуздо? Їй це краще не зробить, тільки може мені. Але може, їй буде трохи цікаво. Головне, щоб не боляче. Але вона надто добре мене пережила, щоб там щось ще боліло. Це я просто ще надто під враженням щоденнику.

Чорт, це так схоже на фрази, які писала вона.