От і все. Недовго грала музика нашого експериментального щастя. Люди закомплексовані, брехливі, дріб‘язкові, дурні. Одним словом, люди. І я теж - людина.

Стосунки з Анею одночасно і додали щось дуже цінне в моє життя, але нова близькість змушує знову знаходити в собі нові темні прірви і заглядати в них. Не хочу.
Вона каже, що не знає, як жила без цього. Це завуальований спосіб сказати, що не знає тепер, як без цього житиме?
Але повернеться Ростік і …і що? Ми спатимемо в рідкісні самостійні відпустки наших хлопців, мені не вистачатиме сил вкрадати її в нього.
Цікаво, як їй буде торкатись його після мене.

Світ кожен раз множиться призмою, через яку я дивлюсь на нього з думкою про тебе. І от це вже не картина, а рекурсивно віддзеркалене в твоїх очах враження від неї, от це вже не мем, а очкування твого сміху, не мотузка, а форма, що чекає на твій зміст. А на сонці призма сліпить очі спектром, розкладає мене по довжинах твоїх хвиль. Хвилююсь. У світлі ж не втопитись?

Солодкість збитого подиху на підлозі кухні на другому поверсі Таніної серіальної квартири прокачувалась хвилею під коліна, в лоно, і назад догори, стискаючи горло в придушеному стогоні. Раптова фізичність і розкутість цих зустрічей з Анєю переформовують враження, складене її першими дрібними швидкими поцілунками і осторогою. Якщо я зможу відімкнути self-conciousness, нам буде дуже добре, я це передчуваю. Допамін та серотонін не тільки сріблом в моїх вушках, а феєрверками в підкірці.
Інсайдерські жарти з Ростіком, що натякають на наш дивний тонкий зв'язок через sharing a girlfriend, amuse me by playing with fire in a strangely adult way.

Мене знову нудить від тривоги й невідомості. Якийсь студент хочу писати медичну докторську в нашій групі. Ееее у Томаса все в голові нормально? Хто буде ним опікуватись? Лаура, у якої часу нема навіть на написання власного дисеру чи я, яка ще досі працює як хіві? Кранк.

Відчувається дика пластичність душевного стану. Тільки цей пластилін не в моїх руках, його мнуть нестача сну, берлінське ранкове сонце, миші, чужі люди в есці, музика в навушниках і звісно, ти. Ні, не так. Мій часопростір уявлень про тебе. Ця багатовимірна матриця, в якій я малесеньке ніщо, рух якого в кожній точці визначається новим вектором. І головне не забувати, що це не ти. Що це конфабулізм моєї запаленої свідомості, спонтанна активність подразнених нейронів. І всі зовнішні впливи - чи це твої поцілунки, чи сонце, чи запах черемшини, чи кавовий передоз - просто множать на щось вектори моєї матриці, а я лишаюсь в ній малесеньким безконтрольним нічим.

Читаю Уоллеса, вітер висмоктує душу, ставки все ще нема. Але в мене, здається, роман з подругою. Який теж чомусь іноді висмоктує душу.

Час закрутився таким кріповим калейдоскопом, що не встигаєш дивуватись, як швидко відростає волосся під пахвами, як швидко знову настає п‘ятниця, хоча ще ніби й не закінчилась попередня, як чомусь знову треба прибиратись і знову не встигла подзвонити мамі.

Troubled thoughts of the troubled mind.
Вкотре, коли засинаю, ловлю себе на думці, що свідомість ніби запалена.

Дочитала Do androids dream of electric sheep? Останні дні якісь особливо тривожні та самотні. Я так довго не витримаю. Шукаю миттєвий сенс в графіці, spreading myself thin. Відчуваю себе товстою і негарною.
Згадується дивне відчуття під грибами, коли в атмосфері комфорту з кращим другом я відчувала натягнуту між собою і світом товсту прозору плівку, яка ніби мала б бути захистом, а насправді тисла на мене, придушуючи. Прицьому вона не візуалізувалась як плавка чи стіна, а була цим тиском в грудях, який змушував згадувати, що я — відсторонена коробкою черепа від світу істота. І вона не виникла раптом, а супроводжує мене майже весь час. Вона душить мене, коли я маю дзвонити комусь незнайомому. Коли раптом перестаю бачити сенс в тому, щоб розповісти як в мене справи друзям. Коли поглинаю їжу, намагюсиь цей тиск заглушити іншим, коли дивлюсь в дзеркало, коли мовчу на питанн «що з тобою». Я як той німецький огірок в пілотному потіетилені.

Магдебург завалило снігом. Враховуючи, що за словами Уте, три з половиною сніжинки зупиняють DB, сьогодні був повний транспортний колапс. Ні трамваїв, ні більшості поїздів. Хоча Микиті навіть вдалось поїхати назад в Берлін, хоча я до останнього майже сподівалась, що він таки лишиться в нас на ще один затишний вечір.

Минулий вечір був так несподівано ну не те що зіпсований, але змінений в атмосфері. Випадково пригаданий інцидент розпалив майже забуту образу і злість між мною та Ш. Було цікаво відчувати, як закипає в мені гнів, майже ненависть до цієї колись близької майже до ніжності людини. І бачити, як він майже ненавидить, точно зневажає мене. Таке майже буддистське відсторонення, але воно не призвело до спокою, скоріше до збоченого захвату спостерігання за ugliness людських емоцій.
Курили на балконі і він ще мав наглість розповідати мені з Льошею, в чому секрет стосунків, чому шлюб це дурня і запорука довгих стосунків — багато сексу без презервативу. Людина, яка просрала свій шлюб і успішно просирає дружбу. Але забагато про нього.

Останні потуги магістерської. Не можу позбутись почуття, що на мене забагато часу і зусиль витрачають Томас, Лаура і Уте, що я того не варта і в процесі їх постійно розчаровую. Але водночас читаю свою роботу і бачу, що вона зроблена на дуже високому рівні, наче не мною.

Не знаю, що випити, щоб заснути.

За вікном фіолетово-флуоресцентне сніжне небо, сплять в гілках нахлобучені ворони і охуєвають від метрових заметів сірі зайці, які вже й забули, що колись вміли міняти колір шкурки.

Відчуваю себе бароном Мюнгаузеном в болоті. Тільки ледве схопившись за волосся, розумію марність цієї дії (окрім як може відчути біль).
Взагалі відчуття марності накриває. Ще сторонності. Чужості.
Так прикро усвідомлювати, що це не через обставини (в них цілком можна було б бути щасливою), а через якість заклинені ланцюги нейронів, якусь підкірку, до якої самій не докопатися. Мета-безвихідь.

Дивна атмосфера в робочій групі. Ніби всі ті самі люди, а щось змінилось. Якоїсь мотивації і радості нема. Що й логічно, враховуючи підвішеність Уте і Лаури. Залізний лоб Томаса може й непробивний, але і недостатньо маневренний.
Чи стане в мене сил знайти щось інше, якщо Уте піде?

Я — нестабільний ізотоп мене. Не знаю, коли їбане і наскільки сильно. Але їбуче-тягнуче відчуття постійно зі мною.

Просрала півдня в поганому настрої. Знов переїла.

Грали-співали з Льошею на гітарі. Завтра допомагаємо великому Льоші виїжджати. Вже назавжди. 13го він летить в Канаду. Перший друг і останній друг, якого я завела в Німеччині, їде. Не знаю, що відчуваю. Точно сумуватиму, але зараз поки якось все розмито. Ми вчора так магічно гуляли під снігом по білому kuschelig Магдебургу, слухали душероздираючий блюз на одні навушники. Це так витягло зі сльоз і майже затягло в інші.

Мене вечорами зараз так стало вирубати, навіть в дні без заспокійливих, коли пізно встала, в дні без спорту, без алкоголю. Це було б добре, якби вранці не вирубало так само.

Такий ступор сьогодні був, коли Льоші після аналогічного мого питання спитав про мої плани на життя. Така злість. На те, що він в цей момент мого явного страждання з приводу страху майбутнього таке питає. Так типу невимушено. Хотілося сказати: «вижити». Але куди діватись. Мій особистий успішний інстаграмний саксес-хлопчик завжди поруч зі мною, щоб я в порівнянні відчула себе провалом.

Хуррееей… скоро захист. А в понеділок перший робочий день.

Пости такі само уривчасто-непов‘язані, як думки.

Фак. Привіт, істерики. Привіт, компульсивне переїдання. Привіт, паралізуючий страх.

Принаймні, я тепер не зовсім без грошей і хоча б зі страхування. Das war aber knapp. Не забути тепер про мету пошвидше з'їбатись з академії, з цих нещасних копійок і тони відповідальності.

Все ще піздєц страшно починати шлях самостійного науковця. Але моє розчарування і злість на Томаса трохи попустила власний страх розчарувати його.

Рафальський похвалився сексом втрьох. І на велике моє здивування, я без жодної заздрості за нього дуже рада. Хоч хтось.

Мене затягує. Гідазепам хоч трохи згладжує прірви, але боюсь приймати забагато, бо нашизапасиубиваютсер. Самотньо до чортиків, дзвонити комусь здається визнанням поразки, батькам не хочеться визнавати, що з контрактом все не дуже вдалося. За вікном сніжить, не можу змусити себе вийти. Болить гомілка після вчорашнього бігу, спорту не хочеться, бо тлєн.

І знову це страшне почуття повернення в емоційний дім: сюди, в цей омут я належу, все інше - моментові радості - то таке, нашарування, гра, брехня. База тут. У безвиході, сльозах, кільцю з голоду і обжорства, страху, самоненависті. Сенс борсатись.